Знаєте, яка головна претензія «експертів» до музики, створеної за допомогою штучного інтелекту? Класичне стогоно: «Е-е-е, там немає душі! От живий музикант із перегаром і розбитим серцем — це зовсім інша справа, це справжнє мистецтво!»
Але давайте розвіємо цей міф без зайвого пафосу. Років зо два тому я почув перші круті рок-композиції від ШІ. Спочатку навіть не зрозумів, що це робота алгоритмів — просто звернув увагу, як чисто й злагоджено грає гітара, як усі інструменти працюють єдиною командою. А коли розібрався, сам почав експериментувати... і дорозводився до того, що зараз робот робить саме ту музику, яка мені потрібна, і в будь-якому стилі.
🎸 Ідеальний бенд проти суворих реалій
Уявіть класичну картину. Ви вирішили зібрати супергрупу з «живих і духовних» професіоналів. І що ви отримуєте в комплекті?
- Гітарист третій день святкує день народження свого улюбленого медіатора і на репетицію не з'явився.
- Барабанщик страждає на таке космічне его, що в студію заходить тільки через окремі двері, бо простих смертних він «не переносить на дух».
- Клавішник взагалі нікого не слухає, бо він «геній у творчій кризі» і в нього депресія.
І от спробуйте змусити цю збірну «душевних» токсиків працювати як єдиний організм під вашим керівництвом! Якщо людина по життю не чує нікого, крім власних амбіцій, то і в музиці вона видасть лише какофонію власних комплексів.
Порівняйте це з моїм віртуальним бендом:
- Не п'ють (навіть каву за роботом не розливають).
- Не курять у студії і не влаштовують істерик через райдер.
- Чітко знають свою функцію. Їм потрібно лише одне — щоб «керуватор» чітко дав завдання.
До речі, класичний життєвий приклад. Даєш скептику послухати потужний трек, він сидить, кайфує, хитає головою: «От це рівняк! Оце справжня душа!» А як тільки зізнаєшся, що це згенерував ШІ — у людини зависає процесор. Мертва пауза, очі в підлогу, а потім починається класичне заперечення: «Ну... е-е-е... це не те!» Через місяць дивишся — ця ж людина сама нишком сидить утицькує пропти, бо завидна ж!
Головний секрет для «експертів»: головний критерій у музиці — це результат. І мені байдуже, скільки років страждань, порожніх пляшок і зламаних доль стояло за створення треку «старої школи», якщо моя душа в навушниках нарешті чує саме те, про що я мріяв усе життя.
🦖 Про динозаврів, які «знають як треба»
Окрему касту складають ті персонажі, які застрягли у своєму ментальному віці десь між 1992 роком і радянським касетним магнітофоном «Весна». Вони з таким важливим, академічним виразом обличчя розказують про «справжнє мистецтво», ніби щойно винайшли колесо. У них на все є авторитетна думка, яка, на їхню глибоку переконаність, коштує мінімум мільйон євро.
Ці люди щиро вважають, що якщо вони дожили до певних років і вивчили три акорди на розбитій гітарі у підвалі, то стали пупом всесвіту і головними цензорами прогресу. Але давайте будемо чесними. Ми всі давно користуємося благами цивілізації і навіть не мріємо повертатися до кам'яного віку.
Раніше був стаціонарний телефон із проводком і важкою слухалкою, куди треба було кричати так, щоб сусідні будинки чули. Сьогодні у кожного в кишені міні-комп'ютер, який уже наскрізь просякнутий штучним інтелектом і алгоритмами. Але ж ніхто з цих «великих мислителів» не біжить у ліс висікати кресалом вогонь і не відмовляється від смартфонів через те, що «в них немає душі»!
Тому в мене є ідеальна пропозиція для всіх домашніх філософів і диванних критиків, які думають, що їхня думка чогось варта. Якщо ви такі принципові супротивники прогресу — кидайте свої гаджети, беріть молоток, зубило, шматок іржавого дроту і вистругайте собі смартфон самостійно. Зробіть «чисто людський, духовний продукт із дерев'яною начинкою»!
Тільки одне маленьке питання на засипку: чи зможете ви за допомогою цього молотка хоча б у стіну влучити, не відбивши собі пальці, поки світ рухається далі? 😉
Обговорення та коментарі