Це вступ до моїх спогадів про творчість, до біографії.

Якщо уважно подивитися на моє життя, може скластися враження, що я весь час щось збирав.

Спочатку — значки. Потім марки. Потім музику. Потім платівки. Потім компакт-диски. Потім фотографії. Потім сайти, програми, відео, статті…

А тепер ще й пісні за допомогою штучного інтелекту.

Схоже, десь у дитинстві в мою систему випадково встановили програму «Збирати все цікаве», а кнопку «Видалити» просто забули передбачити.

1. Значки, марки, спорт і перші ознаки музичної залежності

У ранньому дитинстві я колекціонував значки та марки.

Колекціонування було справою серйозною. Значок був не просто шматочком металу, а майже міжнародним активом. Марка — взагалі вікном у світ.

Щоправда, вже підлітком я всю цю колекцію роздав. Сьогодні колекціонери, можливо, назвали б це фінансовою катастрофою. Але тоді я ще не знав, що через кілька десятиліть старі значки продаватимуть в інтернеті за гроші.

Паралельно я серйозно захоплювався спортом. Ставив шкільні рекорди з підтягування на перекладині та стрибків у висоту.

Тобто певний час усе виглядало так, ніби країна може отримати спортсмена.

Не отримала.

Музика виявилася сильнішою.

Одним із головних винуватців став мій дідусь. Він купив мені магнітофон «Маяк-201».

І тут почалося.

Я записував музику з радіо, збирав пісні, слухав «Голос Америки» та «Радіо Свобода». Тоді не було ні Google, ні Spotify, ні кнопки «знайти схоже». Хорошу пісню треба було буквально вистежити.

Платівки теж не лежали в кожному магазині. Якщо потрібної музики не було, доводилося шукати людей, які могли її дістати.

Так у мене сформувалося хронічне бажання знайти ще одну хорошу пісню.

2. «Зеніт», темна кімната і загадкове червоне світло

Потім у моє життя прийшла фотографія. Дідусь дав мені фотоапарат «Зеніт», і звичайне фотографування швидко перетворилося на справжню технологічну пригоду.

Плівка, проявлення, закріплення, збільшувач, фотопапір, ванночки та головне правило: червоне світло можна, а звичайне — ні.

Темна кімната мала власну атмосферу. Особливо коли ти точно знаєш, що зараз не можна вмикати світло. Ні за яких обставин.

Частина тих старих фотографій збереглася. Тепер я можу відновлювати їх цифровими методами, і це особливо цікаво: технології змінилися, а цікавість до самого процесу залишилася.

Згодом фотографія переросла в практичну роботу з дизайном та цифровою обробкою зображень.

3. Швеція, компакт-диски і чергове загострення колекціонування

На початку 1989 року я вперше потрапив до Швеції. Саме там я побачив, наскільки іншою може бути музична інфраструктура.

Компакт-диски тоді були майже новою технологією. Дорогі, блискучі й із таким звуком, що після них касета вже дивилася на тебе трохи винувато.

Але головне — з'явився новий об'єкт колекціонування.

Мій старий алгоритм знову запрацював: якщо десь є хороша музика, її треба знайти.

Друг у Москві допомагав знаходити потрібні компакт-диски та купувати їх. Так ще задовго до Spotify у мене фактично була власна система стримінгу.

Щоправда, працювала вона повільніше: треба було подзвонити, пояснити, що шукати, дочекатися пошуку, купівлі та передачі диска. Зате без щомісячної підписки.

4. Інтернет і загадкова справа про третє речення

У 1993 році мені вперше показали, що таке Інтернет. Я майже одразу зрозумів: за цим майбутнє.

Згодом я захотів власний сайт. Спочатку, як нормальна людина, вирішив замовити його у фахівців. Пояснив, що хочу. Отримав інше. Пояснив ще раз. І десь на цьому етапі зрозумів: мабуть, швидше буде навчитися самому.

Так я поступово почав розбиратися у вебтехнологіях, дизайні, обробці фотографій, графічних і музичних програмах, а згодом і в програмуванні.

Справа №3. Куди зник хлопчик, який не вмів писати твори?

У школі в мене були дуже складні стосунки з творами. Учитель давав тему. Я писав перше речення. Потім друге. А потім… усе.

Аркуш дивився на мене. Я дивився на аркуш. Між нами зависала напружена тиша.

Написати третє речення було завданням приблизно такого самого рівня складності, як пояснити коту правила дорожнього руху.

А потім з'явилися мої сайти. Я почав писати про те, що мені справді цікаво, і проблема кудись зникла. Статті пішли одна за одною, потім блоги, Facebook, а згодом і книги.

Мабуть, проблема була не в тому, що я не вмів писати.

Просто мені довго пропонували писати не про те.

5. Сайт, відео і робота, яка раптом стала бізнесом

Мій сайт спочатку був просто захопленням. Я постійно щось переробляв, додавав, фотографував, оформлював, оптимізував.

Згодом сайт почав добре знаходитися в пошукових системах і поступово перетворився на невеликий бізнес.

Паралельно я серйозно зайнявся відео. Приблизно два роки вчився знімати та монтувати, а для серйозної роботи придбав три якісні триматричні камери Panasonic, щоб знімати виступи одразу з трьох ракурсів.

Одними з перших таких робіт стали записи виступів мого сина та його гурту «Джаз Терапія», зокрема пісні «Чорнобривці».

Тоді три камери здавалися майже маленькою телестудією.

А потім прийшли смартфони й спокійно сказали: «Дякуємо, хлопці. Далі ми самі».

Колекція просто змінила форму. Тепер це були вже не тільки музика й фотографії, а сайти, відео, цифрові матеріали та нові технології.

6. Радіо «Альтава»: коли колекція компакт-дисків пішла в ефір

Моя колекція компакт-дисків давно перестала бути просто приватною полицею. Дисків ставало дедалі більше, я добре знав, що в мене є і що можна поставити послухати.

Одного дня виникла проста думка: а чому б не зробити з цього радіопрограму?

Я звернувся до «Радіо Альтава» в Полтаві та запропонував програму на основі власної музичної колекції.

Назву довго вигадувати не довелося: «Програма з колекції Андрія Буторіна».

Маркетинговий відділ у мене тоді був дуже компактний. Фактично складався з однієї людини.

Ведучим програми став Юрій Коржиков — журналіст і досвідчений ведучий, який перетворив гору моїх компакт-дисків на радіопрограму.

Програма виходила понад два роки, практично щодня.

І тут моя дитяча історія з радіо замкнулася. Колись я сидів біля «Маяка-201» і чекав потрібну пісню, щоб вчасно натиснути «запис». Тепер інші люди чекали біля радіоприймачів музику, яку я допомагав добирати.

Життя, як виявилося, має непогане почуття гумору.

Окремо про цю програму та її історію я ще розповім у наступних статтях розділу «Біографія».

7. А ще треба було якось заробляти

Паралельно з усією цією творчою діяльністю мені завжди бракувало часу. І я постійно думав не тільки про музику, а й про те, як поповнити свій гаманець — не заради самої цифри, а щоб спокійно жити й утримувати всю сім'ю.

Син теж став музикантом, а це, як відомо, професія, де гаманець іноді потребує не тільки музики, а й додаткової підтримки.

Тому я пробував різні проєкти: різні бізнес-ідеї, мережевий маркетинг, партнерські схеми та інші способи заробітку.

Деякі з них давали досвід. Деякі давали зовсім інший досвід — як саме не треба працювати.

Але бажання знайти спосіб заробляти самостійно нікуди не зникало.

8. Біткоїн, 500 доларів за курс і дуже дорогий життєвий урок

Приблизно з 2008 року я почав чути про Bitcoin. Роками чув це слово, але особливо не розумів, що воно таке і навіщо воно мені.

Пізніше познайомився з людиною, яка могла нормально пояснити принцип роботи та допомогти розібратися з інвестиціями.

Я купив курс за 500 доларів, успішно його пройшов і почав вкладати гроші.

Далі життя вирішило провести мені практичний курс без знижки.

Я вклав практично всі гроші, які заробив за життя, але відійшов від рекомендованого підходу й почав робити по-своєму.

Результат був простий: грошей стало значно менше. З'явилися кредити, довелося продавати майже все майно.

Потім я вибрався з цієї ями й відновився. Потім знову втратив. Знову відновився. І так кілька разів.

Фінансова кардіограма вийшла цікава: вгору — вниз, вгору — вниз.

Зараз я вже значно краще розумію, як працює цей ринок і що саме я робив неправильно. Іноді життя навчає не підручником, а рахунком.

9. А потім прийшов штучний інтелект

У 2024 році в моїй історії стався ще один технологічний поворот — я серйозно взявся за створення музики за допомогою штучного інтелекту.

Першою стала пісня «Наташа, де ти є».

Здавалося б: зробив одну пісню, послухав — і досить.

Але той, хто уважно читав про значки, марки, платівки, компакт-диски, фотографії, сайти та відео, вже приблизно знає, що сталося далі.

З'явився цілий альбом.

Потім я почав створювати власні пісні, інструментальні композиції та аранжування на зовсім іншому технологічному рівні.

Логіка виявилася тією самою: спочатку я слухав музику, потім збирав її, потім виконував, записував, обробляв — а тепер можу ще й створювати нові музичні проєкти.

10. Понад 500 композицій і дуже проста проблема

Станом на 2026 рік у мене вже понад 500 пісень та інструментальних композицій — створених раніше й зроблених за допомогою сучасних технологій.

І тут виникла несподівана проблема: я практично перестав слухати чужу музику. Мені просто стало цікавіше створювати свою.

Іноді навіть ловлю себе на простій думці:

Звичайно, це жарт. Але в ньому є частина правди: коли сам постійно щось створюєш, процес створення стає не менш цікавим, ніж саме слухання.

І що ж у підсумку?

Колись, щоб знайти музику, я чекав її на радіохвилі. Потім шукав платівки. Потім компакт-диски. Потім файли. А тепер можу створити її сам.

Те саме відбулося з фотографією, відео, сайтами, дизайном, текстами та іншими технологіями.

Схоже, та сама дитяча програма все ще працює. Просто тепер вона має нову версію:

І, судячи з усього, слідство ще далеко не завершене.

Продовження слідує…

Dies ist eine Einführung in meine Erinnerungen an das Schaffen, in die Biografie.

Wenn man mein Leben genau betrachtet, könnte der Eindruck entstehen, dass ich ständig etwas gesammelt habe.

Zuerst Abzeichen. Dann Briefmarken. Dann Musik. Dann Schallplatten. Dann CDs. Dann Fotos. Dann Websites, Programme, Videos, Artikel…

Und jetzt auch noch Songs mithilfe von Künstlicher Intelligenz.

Scheinbar hat man in meiner Kindheit versehentlich das Programm „Alles Interessante sammeln“ auf meinem System installiert, aber vergessen, den „Löschen“-Button vorzusehen.

1. Abzeichen, Briefmarken, Sport und erste Anzeichen von Musikabhängigkeit

In meiner frühen Kindheit sammelte ich Anstecknadeln und Briefmarken.

Das Sammeln war eine ernste Angelegenheit. Eine Anstecknadel war nicht nur ein Stück Metall, sondern fast ein internationales Asset. Eine Briefmarke war geradezu ein Fenster zur Welt.

Zwar habe ich als Teenager meine gesamte Sammlung verschenkt.

Heute würden Sammler dies wahrscheinlich als finanzielle Katastrophe bezeichnen. Aber damals wusste ich noch nicht, dass ein paar Jahrzehnte später Menschen alte Abzeichen im Internet für Geld verkaufen würden.

Parallel dazu trieb ich ernsthaft Sport. Ich stellte Schulrekorde im Klimmzug und Hochsprung auf.

Das heißt, eine Zeit lang sah alles so aus, als ob das Land einen Sportler bekommen könnte.

Hat es nicht.

Die Musik erwies sich als stärker.

Einer der Hauptverantwortlichen war das Tonbandgerät „Majak-201“, das mein Großvater mir kaufte.

Und da ging es los.

Ich fing an, Lieder aufzunehmen und zu sammeln. Eine ganz besondere Quelle musikalischer Entdeckungen waren „Voice of America“ und „Radio Free Europe“.

Genau dort konnte man – was besonders amüsant ist – wunderbare sowjetische Lieder hören, die das gewöhnliche sowjetische Radio aus irgendeinem Grund nicht allzu eilig hatte auszustrahlen.

Die Logik war interessant: Um einige Lieder aus dem eigenen Land zu hören, musste man warten, bis sie aus dem Ausland übertragen wurden.

Aber wir nahmen solche Paradoxien damals gelassen hin. Es gab kein Internet, und Google schwieg auch, weil es noch nicht erfunden war.

Dann kam die Ära der Schallplatten.

Gutes Vinyl in den Geschäften war ungefähr so regelmäßig wie eine Sonnenfinsternis. Daher gab es ein ganzes inoffizielles Musikversorgungssystem.

Ein Freund in Kiew half mir dabei. Er fand die nötigen Aufnahmen, und meine Musiksammlung wuchs schrittweise.

So begann eine Krankheit, die die Medizin bis heute aus irgendeinem Grund noch nicht in die internationale Klassifikation aufgenommen hat: der chronische Wunsch, noch einen guten Song zu finden.

Dem Anschein nach ist er unheilbar.

2. „Zenit“, ein dunkler Raum und geheimnisvolles rotes Licht

Ein weiteres Geschenk meines Großvaters war die Kamera „Zenit“.

So hielt die Fotografie Einzug in mein Leben.

Heute ist alles einfach: Telefon herausgeholt, Knopf gedrückt – und drei Sekunden später ist das Foto irgendwo auf Facebook.

Damals war die Fotografie fast eine chemische Spezialoperation.

Man musste den Film einlegen, die Parameter korrekt einstellen, das Bild aufnehmen, den Film entwickeln und dann in einem dunklen Raum bei Spezialbeleuchtung warten, bis sich auf dem weißen Fotopapier ein Bild abzuzeichnen begann.

Und diesen Moment erinnere ich mich bis heute.

Anfangs nichts.

Dann irgendein Fleck.

Dann Konturen.

Und plötzlich erscheint ein Foto.

Für ein Kind war das reine Magie.

Viele jener alten Fotos sind bis heute erhalten geblieben. Jetzt restauriere ich sie mit digitalen Methoden.

Es ergibt sich ein interessanter Kreis: Einst saß ich in einem dunklen Raum über einer Schale mit Entwickler, und heute sitze ich vor dem Monitor und stelle genau dieselbe Fotografie mithilfe moderner Technologien wieder her.

Die Werkzeuge haben sich geändert.

Die Neugier ist geblieben.

Später verwob sich die Fotografie ganz natürlich mit Design, und seit vielen Jahren beschäftige ich mich damit professionell.

Obwohl alles mit einer einzigen „Zenit“ und einem Raum begann, den man während der Entwicklung unter keinen Umständen betreten und in dem man kein Licht einschalten durfte.

3. Schweden, Compact Discs und eine neue Sammelleidenschaft

Anfang 1989 reiste ich zum ersten Mal nach Schweden.

Und dort wartete eine neue Gefahr auf mich.

Compact Discs.

Sie wurden bereits aktiv verkauft. Sie waren nicht billig, aber die Tonqualität nach Kassetten und Schallplatten schien fantastisch.

Natürlich konnte ich daran nicht vorbeigehen.

Der Organismus des Sammlers, der zuvor Anstecknadeln, Briefmarken, Magnetbänder und Vinyl überstanden hatte, verstand sofort:

— Oh! Jetzt sammeln wir das.

Es gab nur ein Problem: Die gewünschten Alben zu finden, gelang bei weitem nicht immer.

Und hier funktionierte wieder das alte Musikaufklärungssystem.

Ein Freund von mir, der in Moskau arbeitete, erhielt Bestellungen von mir, suchte nach den benötigten CDs und kaufte praktisch alles, was ich mir wünschte.

Auf diese Weise hatte ich lange vor dem Erscheinen von Spotify bereits mein eigenes Streaming-System.

Zwar funktionierte es langsamer.

Man musste eine Person in Moskau anrufen, erklären, was gesucht wurde, abwarten, bis sie es fand, kaufte und einem auf irgendeine Weise zukommen ließ.

Dafür aber keine monatliche Abonnementgebühr.

4. Das Internet, der mysteriöse dritte Satz und das Radio

Und dann geschah etwas, das mein Leben grundlegend veränderte.

1993 zeigte man mir zum ersten Mal, was das Internet ist.

Ich verstand fast sofort: Darin liegt die Zukunft.

Später wollte ich eine eigene Website haben.

Anfangs beschloss ich wie ein normaler Mensch, sie bei Leuten in Auftrag zu geben, die sich damit auskennen.

Dann sah ich mir die Ergebnisse an.

Erklärte, was ich wollte.

Erhielt ein anderes Ergebnis.

Erklärte es noch einmal.

Und irgendwo an diesem Punkt begann ich zu ahnen, dass es schneller gehen würde, es selbst zu lernen.

So begann ich schrittweise, mich in Webtechnologien, Design, Fotobearbeitung, Grafik- und Musikprogramme und schließlich in die Programmierung einzuarbeiten.

Aber genau hier stößt die Untersuchung auf eine besonders seltsame Tatsache.

Fall Nr. 3. Wohin verschwand der Junge, der keine Aufsätze schreiben konnte?

In der Schule hatte ich ein sehr kompliziertes Verhältnis zu schriftlichen Aufsätzen.

Der Lehrer gab das Thema vor.

Ich schrieb den ersten Satz.

Dann den zweiten.

Und danach…

Alles.

Die kreative Quelle versiegte.

Ich starrte auf das leere Blatt Papier. Das Blatt starrte auf mich.

Zwischen uns breitete sich eine angespannte Stille aus.

Einen dritten Satz zu schreiben war eine Aufgabe von ungefähr demselben Schwierigkeitsgrad wie einer Katze die Straßenverkehrsordnung zu erklären.

Mir fehlte schlicht das Thema zum Schreiben.

Und genau hier macht die Biografie eine sehr seltsame Wendung.

Als meine eigenen Websites entstanden und ich anfing, über das zu schreiben, was mich wirklich interessierte, verschwand das Problem irgendwo.

Plötzlich stellte sich heraus, dass ich schreiben kann.

Und nicht nur zwei Sätze.

Und nicht einmal zwanzig.

Artikel begannen nacheinander zu erscheinen. Dann entstanden Blogs. Dann Facebook. Immer öfter fand ich interessante Themen, dachte über sie nach, stritt mit mir selbst, formulierte Gedanken und teilte sie mit den Menschen.

Und dann geschah das gänzlich Unbegreifliche.

Ich begann Bücher zu schreiben.

Hätte man das jenem Schüler erzählt, der über dem leeren Blatt saß und heldenhaft versuchte, sich einen dritten Satz auszudenken, hätte er höchstwahrscheinlich beschlossen, dass die Erwachsenen sich mal wieder etwas ausdenken.

Jetzt hingegen gefällt mir der Prozess selbst: ein Thema finden, etwas Interessantes darin entdecken, den Gedanken entfalten und ihn in eine Geschichte verwandeln.

Wahrscheinlich lag das Problem nicht daran, dass ich nicht schreiben konnte.

Man hatte mir einfach zu lange vorgeschrieben, worüber ich schreiben sollte.

Die Website, die plötzlich ein Geschäft wurde

Mit der eigenen Website passierte eine ähnliche Geschichte.

Anfangs war es ein Hobby.

Ich überarbeitete, verbesserte, fügte Materialien, Fotos und Seiten hinzu.

Es gab so viel Arbeit, dass ein normaler Mensch vielleicht längst gesagt hätte:

— Warum tust du dir das an?

Glücklicherweise habe ich mir diese Frage rechtzeitig nicht gestellt.

Im Ergebnis stieg die Website in den Suchmaschinen nach oben und verwandelte sich allmählich in ein kleines Geschäft.

Parallel dazu entstand eine neue Leidenschaft – Video.

Ungefähr zwei Jahre lang lernte ich, richtig zu filmen und zu schneiden.

Für ernsthafte Arbeit kaufte ich drei hochwertige Panasonic-3-Sensor-Kameras, um Studioaufnahmen sofort aus drei Perspektiven durchzuführen.

Zu den ersten solchen Arbeiten gehörten Aufzeichnungen von Auftritten meines Sohnes und seiner Band „Jazz Therapy“, insbesondere des Liedes „Chornobryvtsi“.

Damals schienen drei Kameras fast wie ein kleines Fernsehstudio zu sein.

Und dann kamen Mobiltelefone und sagten ruhig:

— Danke, Leute. Den Rest machen wir selbst.

Heute kann ein Telefon in der Tasche das, wofür man früher Kameras, Stative, Kabel und die halbe Haushaltsausstattung mitschleppen musste.

Inzwischen habe ich meinen eigenen YouTube-Kanal ins Leben gerufen.

Die Sammlung hat lediglich ihre Form geändert.

Radio Alta-V: Als die CD-Sammlung plötzlich auf Sendung ging

Aber hier nahm meine Geschichte noch eine interessante Wendung.

Meine Compact Discs waren längst mehr als nur eine private Sammlung geworden.

Es wurden immer mehr. Ich wusste ziemlich genau, was ich besaß, wo es lag und welche Musik man auch anderen Menschen vorspielen könnte.

Und eines Tages dachte ich:

— Warum daraus nicht eine Radiosendung machen?

Die Idee war so naheliegend, dass sie schon wieder verdächtig wirkte.

Ich ging zu Radio Alta-V in Poltawa und schlug vor, eine Sendung auf Grundlage meiner Musiksammlung zu machen.

Für den Titel musste man nicht lange nachdenken.

„Die Sendung aus der Sammlung von Andriy Butorin“.

Das Marketingteam war damals also äußerst kompakt.

Es bestand praktisch aus einer einzigen Person.

Und dieselbe Person war auch noch für die Sammlung zuständig.

Moderiert wurde die Sendung von Yuriy Korzhikov — einem hervorragenden Journalisten und festen Moderator, der die schwierigste Aufgabe übernahm: meinen Berg von Compact Discs in eine Radiosendung zu verwandeln, die nicht nur ich selbst hören konnte.

Und hier stellte sich etwas Interessantes heraus.

Viele CDs zu besitzen bedeutet noch lange nicht, eine Radiosendung zu haben.

Man muss Musik auswählen, eine Dramaturgie entwickeln, etwas über Interpreten erzählen, die Stücke sinnvoll anordnen und dafür sorgen, dass der Hörer nicht denkt:

„Hat da gerade jemand einfach den Schrank mit den CDs geöffnet und wahllos angefangen, welche herauszunehmen?“

Obwohl die Versuchung durchaus vorhanden war.

Die Sendung lief mehr als zwei Jahre lang, praktisch jeden Tag.

Und damit schloss sich der Kreis meiner Kindheit mit dem Radio.

Früher saß ich neben meinem „Majak-201“-Tonbandgerät und wartete darauf, dass im Radio das richtige Lied kam, damit ich rechtzeitig die Aufnahmetaste drücken konnte.

Jetzt saßen andere Menschen an ihren Radiogeräten und warteten auf Musik, bei deren Auswahl ich mitwirkte.

Das Leben hat, wie sich herausstellte, einen ziemlich guten Sinn für Humor.

Der Junge, der einst Jagd auf Musik über Radiowellen machte, landete Jahre später selbst auf der anderen Seite des Radios.

Natürlich wusste ich damals noch nicht, dass ich einige Jahrzehnte später Musik mithilfe Künstlicher Intelligenz machen würde.

Hätte mir das damals jemand erzählt, hätte ich wahrscheinlich gefragt:

— Und was ist Künstliche Intelligenz?

Und nach der Erklärung:

— Gut. Und wo ist da die Taste „Auf Kassette aufnehmen“?

Über diese Geschichte und die Sendung „Die Sendung aus der Sammlung von Andriy Butorin“ werde ich noch separat in weiteren Blogartikeln im Bereich „Biografie“ erzählen.

5. Künstliche Intelligenz: Als die Zukunft unangekündigt kam

Die Musik war inzwischen endgültig ins Internet übergesiedelt.

Compact Discs wichen Dateien, Dateien dem Streaming, und ich tat weiterhin das, was ich seit meiner Kindheit tat: gute Musik suchen.

Nur dass jetzt anstelle von Regalen mit Schallplatten und CDs Playlists traten.

Und im Jahr 2024 ereignete sich der nächste technologische Unfall in meiner Biografie.

Ich entdeckte Künstliche Intelligenz in der Musik für mich.

Es faszinierte mich, wie modern, sauber und rhythmisch Kompositionen klingen können, die mithilfe von neuronalen Netzen erstellt wurden.

Natürlich konnte ich nicht einfach zuschauen und weitergehen.

Ich musste es ausprobieren.

Das erste Lied war meiner Freundin Natalia gewidmet – „Natascha, wo bist du“.

Man könnte meinen: einen Song gemacht, angehört, Zeit sich zu beruhigen.

Aber hier versteht der Leser, der die Geschichte von Anstecknadeln, Briefmarken, Magnetbändern, Schallplatten, CDs, Fotos, Websites und Videos aufmerksam verfolgt hat, bereits ungefähr, was als Nächstes geschah.

Richtig.

Es erschien ein ganzes Album.

Und dann tauchte ich in die Erstellung eigener Songs und instrumentaler Bearbeitungen auf einem völlig anderen technologischen Niveau ein.

Und hier zeigt sich eine interessante Gesetzmäßigkeit.

In der Kindheit hörte ich Musik.

Dann fing ich an, sie zu sammeln.

Dann sie aufzuführen.

Dann aufzunehmen.

Dann zu bearbeiten.

Und jetzt haben mir moderne Technologien erlaubt, rund um meine eigenen musikalischen Ideen ganze Arrangements und neue kreative Projekte aufzubauen.

Und wenn man sich an den Jungen mit dem „Majak-201“-Tonbandgerät erinnert, der geduldig auf das richtige Lied im Radio wartete, fällt der Unterschied phantastisch aus.

Einst musste man eine Funkwelle jagen, um Musik zu finden.

Heute kann ich sie selbst erschaffen.

Aber das Wichtigste ist vermutlich unverändert geblieben.

Es reizt mich nach wie vor zu erfahren:

„Was passiert wohl, wenn wir auch noch das ausprobieren?“

Genau wegen dieser Frage tauchten in meinem Leben Fotografie, Musik, Websites, Design, Video, Bücher, Programmierung und nun Künstliche Intelligenz auf.

Und nach den bisherigen Aktenzeichen zu urteilen, ist die Untersuchung noch lange nicht abgeschlossen.

Fortsetzung folgt…

This is an introduction to my memories of creativity, to the biography.

If you look closely at my life, it might seem that I have been collecting things all the time.

First pins. Then stamps. Then music. Then vinyl records. Then CDs. Then photographs. Then websites, programs, videos, articles…

And now also songs using Artificial Intelligence.

It seems that somewhere in my childhood, the program "Collect Everything Interesting" was accidentally installed on my system, and whoever did it forgot to include a "Delete" button.

1. Pins, stamps, sports, and early signs of music addiction

In early childhood, I collected lapel pins and stamps.

Collecting was a serious business. A pin was not just a piece of metal, but almost an international asset. A stamp was quite literally a window to the world.

True, by the time I was a teenager, I gave away my entire collection.

Today, collectors might call that a financial disaster. But back then, I didn't know that decades later people would sell old pins on the internet for money.

At the same time, I was seriously into sports. I set school records in pull-ups and high jumping.

In other words, for a while, everything looked like the country might get an athlete.

It didn't.

Music turned out to be stronger.

One of the main culprits was the "Mayak-201" reel-to-reel tape recorder bought for me by my grandfather.

And that's when it started.

I began recording and collecting songs. A special source of musical discoveries was "Voice of America" and "Radio Liberty".

Precisely there—which is particularly amusing—one could hear wonderful Soviet songs that regular Soviet radio was somehow in no great hurry to broadcast.

The logic was interesting: to listen to certain songs from your own country, you had to wait for them to be broadcast from abroad.

But we took such paradoxes calmly back then. There was no internet, and Google was silent because it hadn't been invented yet.

Then came the era of vinyl records.

Good vinyl in stores was an occurrence about as regular as a solar eclipse. Therefore, an entire unofficial music supply system existed.

A friend in Kyiv helped me. He found the required records, and my music collection gradually grew.

Thus began a disease that medicine has still somehow failed to include in the international classification: the chronic desire to find one more good song.

Judging by all appearances, it is incurable.

2. "Zenit", dark room, and mysterious red light

Another gift from my grandfather was the "Zenit" camera.

That is how photography entered my life.

Today everything is simple: took out your phone, pressed a button—and three seconds later the photo is somewhere on Facebook.

Back then, photography was almost a chemical special operation.

The film had to be loaded, parameters set correctly, the shot taken, the film developed, and then in a dark room under special lighting you had to wait for an image to begin emerging on white photographic paper.

And that moment is something I remember to this day.

At first, nothing.

Then some blotch.

Then outlines.

And suddenly, a photograph appears.

For a child, it was absolute magic.

Many of those old photographs have survived to this day. Now I restore them using digital methods.

An interesting circle emerges: once I sat in a dark room over a tray of developer, and now I sit in front of a monitor restoring those very same photographs using modern technology.

The tools have changed.

The curiosity remains.

Eventually, photography naturally intertwined with design, and for many years now I have been doing this professionally.

Although it all started with a single "Zenit" camera and a room where, during development, entering and turning on the light was strictly prohibited.

3. Sweden, compact discs, and another collection surge

In early 1989, I visited Sweden for the first time.

And there a new danger awaited me.

Compact Discs.

They were already actively on sale. They weren't cheap, but the sound quality after cassettes and vinyl seemed fantastic.

Naturally, I couldn't walk past them.

The collector's organism, having previously survived pins, stamps, magnetic tapes, and vinyl, instantly understood:

— Oh! Now we collect this.

There was only one problem: finding the required albums was far from always possible.

And here the old music reconnaissance system went to work again.

A friend of mine working in Moscow received orders from me, looked for the needed compact discs, and bought practically everything I wanted.

Thus, long before Spotify appeared, I already had my own streaming system.

True, it operated more slowly.

You had to call a person in Moscow, explain what to look for, wait for them to find it, buy it, and somehow pass it on to you.

On the bright side, no monthly subscription.

4. The Internet, the mystery of the third sentence, and radio

And then something happened that seriously changed my life.

In 1993, I was shown what the internet was for the first time.

I almost immediately understood: the future lies in this.

Later on, I wanted to have my own website.

Initially, like a normal person, I decided to order it from those who do this professionally.

Then I looked at the results.

Explained what I wanted.

Got a different result.

Explained it again.

And somewhere at that stage, I began to suspect that it would be faster to learn it myself.

Thus I gradually began to understand web technologies, design, photo processing, graphic and music software, and eventually programming.

But it is right here that the investigation stumbles upon one particularly strange fact.

Case No. 3. Where did the boy who couldn't write essays disappear to?

At school, I had a very complicated relationship with written essays.

The teacher gave a topic.

I wrote the first sentence.

Then the second.

And then…

That's it.

The creative well ran dry.

I stared at the blank sheet of paper. The sheet stared back at me.

A tense silence established itself between us.

Writing a third sentence was a task roughly equivalent in complexity to explaining traffic rules to a cat.

I simply had nothing to write about.

And right here, the biography takes a very strange turn.

When my own websites appeared and I started writing about things that genuinely interested me, the problem disappeared somewhere.

Suddenly it turned out that I can write.

And not just two sentences.

And not even twenty.

Articles began to appear one after another. Then blogs emerged. Then Facebook. I increasingly found interesting topics, pondered them, argued with myself, formulated thoughts, and shared them with people.

And then the completely incomprehensible happened.

I started writing books.

If that had been reported to that schoolboy who sat over a blank sheet heroically trying to invent a third sentence, he most likely would have decided that adults were making things up again.

Now, however, I love the process itself: finding a topic, seeing something interesting in it, unpacking the thought, and turning it into a story.

Perhaps the issue wasn't that I didn't know how to write.

It was just that for a long time I was being told to write about the wrong things.

The website that suddenly became a business

A similar story happened with my own website.

At first, it was a hobby.

I constantly reworked things, improved them, added materials, photographs, pages.

There was so much work that a normal person might have long since said:

— Why do you need this?

Fortunately, I didn't ask myself that question in time.

As a result, the website rose to high positions in search engines and gradually turned into a small business.

In parallel, a new passion appeared — video.

For about two years I learned how to shoot and edit properly.

For serious work, I purchased three high-quality Panasonic 3-sensor cameras to conduct studio shoots from three angles simultaneously.

Among the first such works were recordings of performances by my son and his band "Jazz Therapy", particularly the song "Chornobryvtsi".

At that time, three cameras seemed almost like a small television studio.

And then mobile phones arrived and calmly said:

— Thank you, guys. We'll take it from here.

Today, a phone in your pocket can do what once required dragging cameras, tripods, cables, and half your household.

Meanwhile, I created my own YouTube channel.

The collection simply changed its form.

Radio Alta-V: When the CD collection suddenly went on air

But then my story took another interesting turn.

My compact discs had long since become more than just a private collection.

There were more and more of them. I knew fairly well what I owned, where it was, and what could be played for other people.

And one day I thought:

— Why not turn this into a radio program?

The idea was so obvious that it was almost suspicious.

I went to Radio Alta-V in Poltava and suggested creating a program based on my music collection.

There was no need to spend too much time inventing a title.

"The Program from the Collection of Andriy Butorin."

So the marketing department was extremely compact at the time.

It consisted practically of one person.

And that same person was also responsible for the collection.

The program was hosted by Yuriy Korzhikov — an excellent journalist and regular presenter who took on the hardest part: turning my mountain of compact discs into a radio program that could be enjoyed not only by me.

And here I discovered something interesting.

Having a lot of music does not automatically mean you have a radio program.

You have to choose the music, create some logic for the program, talk about the performers, arrange the tracks properly, and make sure the listener does not think:

"Did someone just open the CD cabinet and start pulling discs out at random?"

Although, to be honest, the temptation was there.

The program was broadcast for more than two years, practically every day.

And that is where my childhood radio story came full circle.

Once I sat beside my "Mayak-201" tape recorder waiting for the right song to appear on the radio so I could press the record button in time.

Now other people were sitting beside their radios waiting for music that I helped select.

Life, as it turned out, has a pretty good sense of humor.

The boy who once hunted for music through radio waves eventually found himself on the other side of the radio.

Of course, I had no idea then that several decades later I would be making music with the help of artificial intelligence.

If someone had told me that back then, I probably would have asked:

— And what is artificial intelligence?

And after hearing the explanation:

— Fine. But where is the "record to cassette" button?

I will tell the story of that program, "The Program from the Collection of Andriy Butorin", separately in future blog articles in the biography section.

5. Artificial Intelligence: When the future arrived without warning

Meanwhile, music had permanently moved to the internet.

Compact discs gave way to files, files to streaming, and I continued doing what I had done since childhood: searching for good music.

Only now, instead of shelves with vinyl and compact discs, playlists appeared.

And in 2024, another technological accident occurred in my biography.

I discovered artificial intelligence in music.

I was struck by how modern, clean, and rhythmic compositions created using neural networks could sound.

Naturally, I couldn't just look and walk away.

I had to try.

The first song was dedicated to my friend Natalia — "Natasha, Where Are You".

You'd think: made one song, listened to it, time to calm down.

But here the reader who has attentively followed the history of pins, stamps, magnetic tapes, vinyl records, compact discs, photographs, websites, and videos already roughly understands what happened next.

Right.

An entire album appeared.

And then I plunged into creating my own songs and instrumental arrangements at a completely different technological level.

And here an interesting pattern emerges.

In childhood, I listened to music.

Then I started collecting it.

Then performing it.

Then recording it.

Then processing it.

And now modern technologies have allowed me to also build whole arrangements and new creative projects around my own musical ideas.

And if we remember the boy with the "Mayak-201" tape recorder who patiently waited for the right song on the radio, the difference turns out to be fantastic.

Once, to find music, one had to catch a radio wave.

Today I can create it myself.

Yet the main thing, presumably, remained unchanged.

I am just as interested to find out:

"What happens if we try this next?"

It is precisely because of this question that photography, music, websites, design, video, books, programming, and now artificial intelligence appeared in my life.

And judging by the previous case files, the investigation is far from over.

To be continued…