Творчий пазл, або як мені вдалося вижити у цьому театрі абсурду ч.1 (1963–1970)

Частина 1 · 1963–1970

За роки в музиці я зрозумів головне правило виживання: музика — це єдиний хронічний діагноз, від якого ніхто свідомо не хоче лікуватися! Від дитячої боротьби з німецьким баяном до сучасних проєктів — мій рецепт простий: брати від життя максимум драйву, а нудьгу залишати за кулісами.

🎵 40 років на сцені

🎤 1000 виступів

💿 500 треків

1960–1970: Витоки: родина, німецький трофейний баян і як я став «вушним Shazam» у 7 років

Приходить у житті кожного артиста такий момент, коли уникнути карми просто неможливо — настає час писати мемуари. Тим паче, що розповісти справді є про що, адже біографія вийшла настільки насиченою, що в голлівудських сценаристів від заздрості лопнули б касети. Щоправда, зосередимося ми тут конкретно на музичному житті та на тому дивовижному театрі абсурду, що взагалі відбувався в нашій пострадянській реальності. Будемо викладати все коротко та по суті. Якщо ж говорити про буремне вуличне музичне життя — то на цю тему в мене є окрема, доволі об'ємна книга, бо це вже зовсім інша опера і зовсім інші інтонації!

Справа №1: музика знаходить підозрюваного

Ще до того, як я офіційно став музикантом, обставини вже явно вказували на наявність у мене небезпечної схильності до музики.

А почалося все у 1963 році в Казахстані, куди маму після будівельного інституту направили зводити світле майбутнє. Там вона познайомилася з батьком, вони виконали «п'ятирічку» з моєю появою, і вже у трирічному віці мене евакуювали назад до рідної Полтави — до бабусі й дідуся, де й розгорнулася велика музична драма.

Вдома у нас на почесному місці стояв трофейний інструмент — німецький баян братів Ґрім (і ні, це не казка, хоча грати на ньому було справжнім випробуванням на витривалість). Мій товариш уже ходив до музички й вигравав на ньому мотиви. Заздрість — найкращий двигун прогресу!

Я почав вчитися сам: знайшов вдома старий самовчитель і потроху розібрався, як грати на баяні самостійно. І лише після того, як я вже навчився грати самотужки, я пішов поступати до музичної школи.

Перший допит

Комісія мала встановити просту річ: перед ними майбутній музикант чи просто хлопець, який випадково забрів не в ті двері.

Там на мене чекало дуже серйозне прослуховування: комісія ретельно перевіряла, чи є в дитини слух, чи немає. Екзаменатори тисли акорди, а 7-річний я на слух безпомилково видавав усі ноти й кількість клавіш. Працював як ранній прототип Shazam, тільки без батарейок і з дитячою невинністю! Мене зарахували миттєво.

Шкільний баян виявився важчим за мене і при спробі підняти намагався притиснути мене до підлоги. Втім, викладач вирішив: якщо хлопець не падає під вагою інструмента — його можна відправляти на сцену!

Особливою «розвагою» були концерти. Викладач чомусь вирішив, що я готовий до великої сцени, і періодично виставляв мене грати п'єси для двох баянів. Партнером моїм призначали старшокласника — учня вже п'ятого року навчання! Найцікавіше у цьому експерименті було те, що ніяких спільних репетицій у нас у помині не було: бачив я свого «колегу по цеху» виключно на сцені, безпосередньо перед виступом. Викладач чомусь щиро вірив у телепатію та магію музичного братства.

Експериментальна музична лабораторія

Два баяни, один малий музикант, старший партнер і жодної репетиції. Система працювала приблизно так, як працює детектив без підозрюваного.

Але сцена розсуджувала нас по-своєму: коли я занурювався в містичний процес і чув другий баян, я просто заслуховувався, повністю забуваючи про таймінг. У результаті ми синхронно збивалися з ритму, на кілька секунд зависали в тиші, а потім дружно продовжували далі з якогось випадкового такту. Глядачі у залі сиділи в глибокій задумі й до кінця концерту так і не могли розгадати режисерський задум: чи це був авангардний джазовий розгон, чи ми просто двічі загубили ноти й карти!

Втім, цей шалений марафон тривав недовго: я ледве витримав один рік навчання в музичній школі, оскільки репертуар складався виключно із застарілих радянських пісень. Коли ж я категорично відмовився туди ходити, мій викладач ще багато років підстерігав мого діда біля будинку й умовляв повернути юного віртуоза до лав. Але попереду на мене чекало набагато цікавіше життя. Далі буде.

Розслідування завершено. Підозрюваний у любові до музики встановлений. Але справа тільки починається…

Das kreative Puzzle oder wie ich im Theater des Absurden überlebte – Teil 1 (1963–1970)

Teil 1 · 1963–1970

Nach all den Jahren in der Musik habe ich eine wichtige Überlebensregel verstanden: Musik ist die einzige chronische Diagnose, von der niemand freiwillig geheilt werden möchte! Vom Kampf mit einem schweren deutschen Akkordeon bis zu meinen heutigen Projekten gilt für mich: möglichst viel Energie aus dem Leben holen und die Langeweile hinter der Bühne lassen.

🎵 40 Jahre auf der Bühne

🎤 1000 Auftritte

💿 500 Tracks

1960–1970: Die Anfänge: Familie, deutsches Beuteakkordeon und wie ich mit sieben zum „menschlichen Shazam“ wurde

Irgendwann kommt im Leben eines jeden Künstlers der Moment, in dem man seinem Schicksal nicht mehr entkommen kann: Es ist Zeit, Memoiren zu schreiben. Und zu erzählen gibt es tatsächlich genug, denn meine Biografie war so ereignisreich, dass selbst Hollywood-Drehbuchautoren vor Neid ihre Filmrollen verloren hätten. Wir konzentrieren uns hier jedoch auf mein musikalisches Leben und auf jenes erstaunliche Theater des Absurden, das sich damals in unserer postsowjetischen Realität abspielte. Kurz und sachlich – soweit das bei meiner Geschichte überhaupt möglich ist. Mein turbulentes Straßenmusikerleben ist eine ganz andere Geschichte; darüber gibt es sogar ein eigenes, ziemlich umfangreiches Buch.

Fall Nr. 1: Die Musik findet den Verdächtigen

Noch bevor ich offiziell Musiker wurde, deuteten die ersten Spuren bereits eindeutig auf eine gefährliche musikalische Neigung hin.

Alles begann 1963 in Kasachstan. Meine Mutter wurde nach ihrem Bauingenieurstudium dorthin geschickt, um die strahlende Zukunft mit aufzubauen. Dort lernte sie meinen Vater kennen, sie erfüllten gemeinsam den „Fünfjahresplan“ mit meiner Geburt, und als ich drei Jahre alt war, wurde ich zurück nach Poltawa zu meiner Großmutter und meinem Großvater geschickt. Dort begann die große musikalische Geschichte.

Zu Hause stand an einem Ehrenplatz ein Beuteinstrument: ein deutsches Akkordeon der Gebrüder Grimm. Nein, das ist kein Märchen – obwohl das Spielen darauf durchaus ein Ausdauertest war. Ein Freund von mir besuchte bereits die Musikschule und spielte darauf Melodien. Neid ist bekanntlich einer der zuverlässigsten Motoren des Fortschritts.

Ich begann selbst zu lernen. Zu Hause fand ich ein altes Lehrbuch und arbeitete mich Schritt für Schritt in das Akkordeonspiel ein. Erst nachdem ich mir das Spielen selbst beigebracht hatte, ging ich zur Aufnahmeprüfung der Musikschule.

Das erste Verhör

Die Kommission musste eine einfache Frage klären: saß vor ihr ein zukünftiger Musiker – oder nur ein Junge, der zufällig durch die falsche Tür gekommen war?

Dort erwartete mich eine ernsthafte Prüfung. Die Kommission wollte feststellen, ob das Kind musikalisches Gehör besaß. Die Prüfer spielten Akkorde, und der siebenjährige Junge konnte nach Gehör die Töne und sogar die Anzahl der Tasten bestimmen. Ich arbeitete wie ein früher Prototyp von Shazam – nur ohne Batterie und mit kindlicher Unschuld. Ich wurde sofort aufgenommen.

Das Schulakkordeon war schwerer als ich und versuchte beim Anheben, mich direkt auf den Boden zu drücken. Der Lehrer entschied jedoch: Wenn der Junge unter dem Gewicht des Instruments nicht zusammenbricht, kann man ihn auf die Bühne schicken!

Besonders interessant waren die Konzerte. Mein Lehrer hielt mich offenbar für bühnenreif und ließ mich regelmäßig Stücke für zwei Akkordeons spielen. Mein Partner war ein älterer Schüler im fünften Ausbildungsjahr. Das Interessanteste an diesem Experiment: Gemeinsame Proben gab es praktisch nicht. Ich sah meinen „Kollegen“ ausschließlich auf der Bühne, unmittelbar vor dem Auftritt. Der Lehrer glaubte offenbar fest an Telepathie und die Magie musikalischer Bruderschaft.

Musikalisches Versuchslabor

Zwei Akkordeons, ein kleiner Musiker, ein älterer Partner und praktisch keine Probe. Ein Verfahren, das ungefähr so zuverlässig war wie ein Detektiv, der seinen Verdächtigen noch sucht.

Doch die Bühne hatte ihre eigene Meinung. Wenn ich in den mystischen musikalischen Prozess eintauchte und das zweite Akkordeon hörte, vergaß ich einfach das Timing. Wir verloren gemeinsam den Rhythmus, schwiegen einige Sekunden und setzten dann an irgendeinem Takt wieder an. Das Publikum saß bis zum Ende in tiefem Nachdenken: War das avantgardistischer Jazz – oder hatten wir einfach zweimal die Noten und den Weg verloren?

Dieses Abenteuer dauerte allerdings nicht lange. Ich hielt gerade ein Jahr in der Musikschule durch, denn das Repertoire bestand fast ausschließlich aus alten sowjetischen Liedern. Als ich mich endgültig weigerte, weiter hinzugehen, wartete mein Lehrer noch viele Jahre vor dem Haus auf meinen Großvater und versuchte, das junge Talent zurückzugewinnen. Doch vor mir lag bereits ein viel interessanteres Leben. Fortsetzung folgt.

Der Fall ist vorläufig abgeschlossen. Der Verdächtige mit musikalischen Neigungen wurde identifiziert. Aber die Ermittlungen haben gerade erst begonnen…

The Creative Puzzle, or How I Survived in the Theater of the Absurd – Part 1 (1963–1970)

Part 1 · 1963–1970

After all these years in music, I have learned one essential survival rule: music is the only chronic condition nobody actually wants to be cured of! From wrestling with a German accordion as a child to today's creative projects, my recipe has always been simple: get maximum energy out of life and leave boredom backstage.

🎵 40 years on stage

🎤 1,000 performances

💿 500 tracks

1960–1970: Origins: Family, a German Trophy Accordion and How I Became a Human Shazam at Seven

There comes a moment in every artist's life when escaping destiny is simply impossible: the time comes to write memoirs. And there is certainly enough material to work with. My biography became so eventful that Hollywood screenwriters might have suffered serious professional jealousy. Here, however, we will focus specifically on my musical life and on the remarkable theater of the absurd that unfolded in our post-Soviet reality. We will keep things relatively short and to the point. My turbulent street-musician life is a completely different story; I even have a separate, rather substantial book about it.

Case No. 1: Music Finds the Suspect

Long before I officially became a musician, the evidence already suggested a dangerous tendency toward music.

It all began in 1963 in Kazakhstan, where my mother was sent after graduating from a construction institute to help build a bright new future. There she met my father, they completed their own “five-year plan” with my arrival, and when I was three years old I was sent back to my native Poltava, to my grandmother and grandfather. That was where the great musical drama began.

At home, occupying a place of honor, stood a trophy instrument: a German accordion made by the Grimm brothers. No, this is not a fairy tale – although playing it was certainly an endurance test. A friend of mine was already attending music school and could play melodies on it. Jealousy, as we know, is one of the strongest engines of progress.

I started learning on my own. I found an old self-teaching book at home and gradually figured out how to play the accordion. Only after teaching myself did I finally go and apply to music school.

The First Interrogation

The commission had one simple task: determine whether the boy was a future musician or merely someone who had accidentally entered the wrong room.

A serious audition was waiting for me. The commission carefully tested whether the child had a musical ear. The examiners played chords, and seven-year-old me could identify the notes by ear and even count the number of keys. I worked like an early prototype of Shazam — only without batteries and with the innocence of a child. I was accepted immediately.

The school accordion turned out to be heavier than I was. Whenever I tried to lift it, it seemed determined to press me into the floor. The teacher, however, came to a practical conclusion: if the boy doesn't collapse under the weight of the instrument, he can probably be sent onto the stage.

The concerts were a special form of entertainment. For some reason, my teacher decided I was ready for the big stage and occasionally assigned me pieces for two accordions. My partner was an older student who was already in his fifth year of study. The most interesting part of the experiment was that we had practically no rehearsals together. I saw my “colleague” only on stage, immediately before the performance. Apparently, the teacher sincerely believed in telepathy and the magical brotherhood of musicians.

The Musical Laboratory

Two accordions, one small musician, an older partner, and almost no rehearsal. A system about as reliable as a detective searching for a suspect who had not yet been identified.

But the stage had its own way of settling matters. Whenever I became absorbed in the mysterious musical process and heard the second accordion, I simply forgot about timing. We would lose the rhythm together, pause in silence for several seconds, and then continue from some completely random bar. The audience sat in deep contemplation until the end: was this avant-garde jazz, or had we simply lost the notes and the map twice?

This extraordinary marathon did not last long. I barely survived one year at music school, because the repertoire consisted almost entirely of outdated Soviet songs. When I categorically refused to continue, my teacher spent many years waiting for my grandfather near our building, trying to persuade him to return the young virtuoso to the ranks. But a much more interesting life was waiting ahead. To be continued.

The case is temporarily closed. The musical suspect has been identified. But the investigation has only just begun…