Театр абсурду і творчі пошуки: шкільні хроніки та операція «Німецький трофей» ч.2 (1970–1980)

Залишивши позаду ранні дитячі інтриги, я занурився у вир цілком стандартних хлопчачих авантюр: бігав, крутився, інколи порушував дисципліну, а інколи робив щось корисне — словом, вів звичайне життя молодого резидента на ворожій території буденності.

Особливою «родзинкою» початкової школи була наша класна керівниця, яка супроводжувала нас із першого по третій клас. У ті епохальні часи серед радянських дам панувала незрозуміла, але тотальна манія на хімічну завивку. Естетичної цінності це творіння не додавало, зате володіло стратегічною перевагою — голову можна було не мити роками.

Пам'ятаю, приходжу я якось у третьому класі на урок, дивлюся на стіл викладача й розумію: сидить якась незнайомка. Не представилась, ніяких пояснень. Просидів весь урок, підійшов ближче на перерві, вивчаючи її профіль під мікроскопом свого дитячого скептицизму, і ніяк не міг збагнути — вона чи не вона?

Аж пізніше допетрав: та це ж вона собі на голові хімію спорудила! Досі не збагну, навіщо так знущатися з власної зовнішності, але, з погляду вищої філософії, це теж була творчість — людина відчайдушно працювала над своєю особистістю.

Був у моєму оточенні й персонаж, що маскувався під друга-баяніста. Згодом з'ясувалося, що жоден він мені не товариш, а так — банальний сусід по під'їзду. Характер я мав урівноважений, проте іноді нерви здавали.

Після чергового дипломатичного інциденту я так переконливо загнав цього товариша на дерево, що він щиро планував зустрічати там світанок, бо зрозумів: із мого боку переговори закінчилися. Проте подібні «товариші» завжди майстерно вміли підкинути перцю в мій життєвий суп.

Один із зимових днів ледь не став кульмінацією моєї біографії. Ми влаштували швидкісні спуски на санчатах з крутого схилу. Раптом просто перед моїм екіпажем вигулькнув якийсь малолітній порушник спокою.

Рятуючи ситуацію, я здійснив різкий маневр убік і на повній швидкості приземлився у стовбур вікового дерева. Наслідком цієї несанкціонованої зупинки стали серйозні проблеми зі спиною та тривале дворічне ув'язнення в санаторії, де довелося вести практично лежачий спосіб життя.

І отут, мабуть, доля вирішила зробити мені шляхетний подарунок — саме в тиші лікарняних стін розпочався мій справжній роман із музикою.

Раз на два тижні до санаторію прибував штатний музикант навчати нас співам. Ефіри телебачення тоді рясніли бадьорими радянськими репортажами про будівництво БАМу та романтику комсомольських буднів, де подібні мотиви супроводжувалися гітарою.

Музика лягала на душу безпомилково. Я почав вивчати доступну матеріальну частину: розшукав старий програвач із запилюченими платівками. А якось під час «інспекції» розетки мене так шандаразило струмом, що я миттєво переглянув свої плани на загробне життя.

Проте електротерапія та загартування пішли мені на користь, і я продовжив карбувати свою музичну кар'єру далі.

Помітивши, що викладач володіє гітарою, я пішов на прямий контакт:

— Маестро, а чи не могли б ви провести інструктаж? Мені життєво необхідно виконувати пісні.

Він погодився. Проте вдома інструмента не було, а в провінційному Полтавському ринку знайти щось пристойне виявилося нереально.

Тоді в справу вступив важкий артилерійський резерв — мій рідний дядько з далекого міста Тольятті прислав справжню гітару! Мати дбайливо доставила контрабанду прямо в санаторій.

Коли наш учитель співів з'явився наступного разу, я продемонстрував здобич. Він провів зі мною п'ятихвилинний майстер-клас, додав кілька стратегічних поразок — і за два тижні я вже вільно акомпанував собі, виконуючи репертуар на публіку.

Невдовзі мої сольні концерти по палатах збирали повні аншлаги тривалістю по півтори години. Операція мала успіх.

А після мого повернення із санаторію — це був приблизно 1977 рік, я якраз перейшов до сьомого класу — шкільні ряди поповнилися новими кадрами. З одним із новачків, теж Андрієм, ми швидко знайшли спільну мову й стали нерозлучними союзниками — згодом він увійде до складу мого шкільного ансамблю.

Якось ми усамітнилися в актовому залі для закритої репетиції, де я демонстрував свої гітарні навички. У розпал імпровізації двері відчинилися ударом ноги, і в залі з'явилася група старшокласників із вищого, десятого класу:

— Ану, що тут за закриті концерти? Показуй репертуар! Завтра на загальну репетицію.

— На яку саме?

— На місці розберемося.

Так я, семикласник, опинився завербованим у вищу лігу. На єдиній фотографії з тих часів зафіксований наш штаб на чолі з Валєркою Міщенком, який виконував обов'язки директора шкільного ансамблю.

Ми супроводжували всі танцювальні вечори та культурні заходи в актовому залі. Навіщо їм здалася ще одна гітара за наявності власного арсеналу — загадка і досі, але колосальний сценічний досвід був здобутий беззаперечно.

Паралельно я серйозно захопився легкою атлетикою. У підтягуваннях на перекладині мені не було рівних — 22 рази стали абсолютним рекордом школи.

Спортсменом я, звісно, не став, хоча амбіції були присутні. Доступ до нотних збірок обмежений, записів немає, магнітофон — розкіш, а єдиним інструментом залишалася тріснута побита гітара.

Проте шкільний ансамбль став моєю фортецею. У восьмому класі я сформував власну команду з двома гітаристами, які були на рік старші за мене. На виступах вони постійно забували акорди і дивилися виключно на мене, як на карту мінного поля.

Наприкінці восьмого класу постало питання стратегічного вибору. Атестат виглядав непогано, проте за українську мову красувалася єдина принципова трійка — таємницю якої я не розкрив досі.

Мати винесла суворий вердикт:

— Раз наука не йде на користь, підеш до ГПТУ опановувати професію столяра чи механіка.

Перспектива нещасного робітничого майбутнього мене лякала, я вже подумував про втечу в невідомість. Але мої колеги по цеху з ВІА виявили солідарність — прийшли до мене додому й почали благати маму: мовляв, як же колектив залишиться без керівника?

Мати пом'якшилася, і мене залишили продовжувати навчання в дев'ятому класі.

Ритм-секцію в нашій команді забезпечував малий хлопець-барабанщик з 3 класу. Поступово він влився і в наш колектив. Хоча музикантами в майбутньому ніхто з них так і не став, надійність хлопців була перевірена часом.

А от мої однокласники періодично нагадували мені про реалії життя з тонким цинізмом: «Тебе, Андрію, або на сцені приріжуть під час соло, або за кутом приб'ють за занадто завзяті експерименти».

Я настільки звик до цих дружніх попереджень, що почувався дещо розгублено, якщо минав тиждень без подібних загроз — одразу закрадалася підозра, чи все я роблю правильно.

Одночасно я офіційно легалізувався в музичній школі по класу гітари. Викладач спочатку відправив мене на лаву запасних до наступного року, проте я екстерном за три роки опанував п'ятирічну програму.

Наші заняття відбувалися у вкрай специфічному форматі: педагог задавав складні класичні п'єси, я приносив їх додому, але на своїй бойовій побитій гітарі виконати технічні вимоги фізично не міг.

Зате на наступному уроці я мірявся з ним репертуаром дворових пісень, які виконував із почуттям і натхненням. Отак і функціонував наш культурний фронт!

У ті часи моєї юності шпигунські пристрасті кипіли не лише в дипломатичних колах, а й на культурному фронті нашого містечка.

Чесно кажучи, відвідувати світські заходи на кшталт міських концертів у мене ані планів, ані вільних асигнувань не було. Проте радянська філармонія володіла унікальними методами переконання, суворими та невідворотними, немов повістка до армії.

Усім учням надіслали «контрольні білети» на виступ культового ВІА «Краяни» в міському будинку культури. Альтернативи не існувало: довелося придбати перепустку та зануритися у вир високого мистецтва.

Але цей вечір круто змінив усю мою оперативно-творчу біографію. Коли на сцену вийшов ударник ансамблю Валік Приходько і почав вибивати соло на барабанах, я відчув себе завербованим на місці.

Це було не просто виконання — це був ритмічний маніфест, від якого заціпеніла вся зала. Я чітко усвідомив: або я опаную цей інструмент, або моє подальше перебування у світі музики втрачає будь-який сенс.

Почалася вимушена оперативна пауза. Наближався фінал десятирічки, а заодно й завершення мого 5-річного курсу за 3 роки в музичній школі по класу гітари.

Стратегічний план був затверджений одноголосно: рухатися далі виключно професійним шляхом і штурмувати музичне училище.

Ми з мамою вирушили на рекогносцировку до приймальної комісії. І тут нас чекав перший «сюрприз» від місцевої номенклатури: виявилося, що викладають в училищі будь-які інструменти... окрім гітари.

Виникла класична пауза на стику драматургії та абсурду.

— А на ударних можна? — цікавлюся я з холодним розрахунком.

— Можна. Доброго ранку, проведемо на консультацію до нашого штатного маестро.

Маестро виявився людиною благородною і розумною. Він передав мене під опіку свого перспективного агента — третьокурсника училища.

Перший кандидат від моєї кандидатури зразу відхрестився, а от другий узявся за справу з ентузіазмом. Ми уклали негласний союз, і я упродовж пів року конспіративно навідувався до нього на індивідуальні заняття, готуючись до вступу.

І от настала година «Ч» — день іспитів. Я з'являюся в цитаделі музичної науки... з побитою гітарою за плечима.

Мені й на думку не спадало, що на екзамені з ударних інструментів вимагатимуть щось окрім шляхетних струнних!

Члени приймальної комісії дивилися на мене з подивом досвідчених детективів, які спіймали диверсанта на місці злочину:

— Юначе, ви ж вступаєте на клас ударних? От і покажіть майстерність на барабані.

Довелося імпровізувати. Що знав — те й продемонстрував, зберігши обличчя англійського лорда.

Утім, зайвих коментарів займати не буду: операція завершилася тріумфом. У 1980 році я офіційно перейшов на легальне становище студента музичного училища.

Але це вже зовсім інша глава нашої детективної повісті... Тримайтесь, далі ще цікавіше...