Залишивши позаду ранні дитячі інтриги, я занурився у вир цілком стандартних хлопчачих авантюр: бігав, крутився, інколи порушував дисципліну, а інколи робив щось корисне — словом, вів звичайне життя молодого резидента на ворожій території буденності.

Особливою «родзинкою» початкової школи була наша класна керівниця, яка супроводжувала нас із першого по третій клас. У ті епохальні часи серед радянських дам панувала незрозуміла, але тотальна манія на хімічну завивку. Естетичної цінності це творіння не додавало, зате володіло стратегічною перевагою — голову можна було не мити роками.

Пам'ятаю, приходжу я якось у третьому класі на урок, дивлюся на стіл викладача й розумію: сидить якась незнайомка. Не представилась, ніяких пояснень. Просидів весь урок, підійшов ближче на перерві, вивчаючи її профіль під мікроскопом свого дитячого скептицизму, і ніяк не міг збагнути — вона чи не вона?

Аж пізніше допетрав: та це ж вона собі на голові хімію спорудила! Досі не збагну, навіщо так знущатися з власної зовнішності, але, з погляду вищої філософії, це теж була творчість — людина відчайдушно працювала над своєю особистістю.

Був у моєму оточенні й персонаж, що маскувався під друга-баяніста. Згодом з'ясувалося, що жоден він мені не товариш, а так — банальний сусід по під'їзду. Характер я мав урівноважений, проте іноді нерви здавали.

Після чергового дипломатичного інциденту я так переконливо загнав цього товариша на дерево, що він щиро планував зустрічати там світанок, бо зрозумів: із мого боку переговори закінчилися. Проте подібні «товариші» завжди майстерно вміли підкинути перцю в мій життєвий суп.

Один із зимових днів ледь не став кульмінацією моєї біографії. Ми влаштували швидкісні спуски на санчатах з крутого схилу. Раптом просто перед моїм екіпажем вигулькнув якийсь малолітній порушник спокою.

Рятуючи ситуацію, я здійснив різкий маневр убік і на повній швидкості приземлився у стовбур вікового дерева. Наслідком цієї несанкціонованої зупинки стали серйозні проблеми зі спиною та тривале дворічне ув'язнення в санаторії, де довелося вести практично лежачий спосіб життя.

І отут, мабуть, доля вирішила зробити мені шляхетний подарунок — саме в тиші лікарняних стін розпочався мій справжній роман із музикою.

Раз на два тижні до санаторію прибував штатний музикант навчати нас співам. Ефіри телебачення тоді рясніли бадьорими радянськими репортажами про будівництво БАЖу та романтику комсомольських буднів, де подібні мотиви супроводжувалися гітарою.

Музика лягала на душу безпомилково. Я почав вивчати доступну матеріальну частину: розшукав старий програвач із запилюченими платівками. А якось під час «інспекції» розетки мене так шандаразило струмом, що я миттєво переглянув свої плани на загробне життя.

Проте електротерапія та загартування пішли мені на користь, і я продовжив карбувати свою музичну кар'єру далі.

Помітивши, що викладач володіє гітарою, я пішов на прямий контакт:

— Маестро, а чи не могли б ви провести інструктаж? Мені життєво необхідно виконувати пісні.

Він погодився. Проте вдома інструмента не було, а на провінційному Полтавському ринку знайти щось пристойне виявилося нереально.

Тоді в справу вступив важкий артилерійський резерв — мій рідний дядько з далекого міста Тольятті прислав справжню гітару! Мати дбайливо доставила контрабанду прямо в санаторій.

Коли наш учитель співів з'явився наступного разу, я продемонстрував здобич. Він провів зі мною п'ятихвилинний майстер-клас, додав кілька стратегічних поразок — і за два тижні я вже вільно акомпанував собі, виконуючи репертуар на публіку.

Невдовзі мої сольні концерти по палатах збирали повні аншлаги тривалістю по півтори години. Операція мала успіх.

А після мого повернення із санаторію — це був приблизно 1977 рік, я якраз перейшов до сьомого класу — шкільні ряди поповнилися новими кадрами. З одним із новачків, теж Андрієм, ми швидко знайшли спільну мову й стали нерозлучними союзниками — згодом він увійде до складу мого шкільного ансамблю.

Якось ми усамітнилися в актовому залі для закритої репетиції, де я демонстрував свої гітарні навички. У розпал імпровізації двері відчинилися ударом ноги, і в залі з'явилася група старшокласників із вищого, десятого класу:

— Ану, що тут за закриті концерти? Показуй репертуар! Завтра на загальну репетицію.
— На яку саме?
— На місці розберемося.

Так я, семикласник, опинився завербованим у вищу лігу. На єдиній фотографії з тих часів зафіксований наш штаб на чолі з Валєркою Міщенком, який виконував обов'язки директора шкільного ансамблю.

Ми супроводжували всі танцювальні вечори та культурні заходи в актовому залі. Навіщо їм здалася ще одна гітара за наявності власного арсеналу — загадка і досі, але колосальний сценічний досвід був здобутий беззаперечно.

Паралельно я серйозно захопився легкою атлетикою. У підтягуваннях на перекладині мені не було рівних — 22 рази стали абсолютним рекордом школи.

Спортсменом я, звісно, не став, хоча амбіції були присутні. Доступ до нотних збірок обмежений, записів немає, магнітофон — розкіш, а єдиним інструментом залишалася тріснута побита гітара.

Проте шкільний ансамбль став моєю фортецею. У восьмому класі я сформував власну команду з двома гітаристами, які були на рік старші за мене. На виступах вони постійно забували акорди і дивилися виключно на мене, як на карту мінного поля.

Наприкінці восьмого класу постало питання стратегічного вибору. Атестат виглядав непогано, проте за українську мову красувалася єдина принципова трійка — таємницю якої я не розкрив досі.

Мати винесла суворий вердикт:

— Раз наука не йде на користь, підеш до ГПТУ опановувати професію столяра чи механіка.

Перспектива нещасного робітничого майбутнього мене лякала, я вже подумував про втечу в невідомість. Але мої колеги по цеху з ВІА виявили солідарність — прийшли до мене додому й почали благати маму: мовляв, як же колектив залишиться без керівника?

Мати пом'якшилася, і мене залишили продовжувати навчання в дев'ятому класі.

Ритм-секцію в нашій команді забезпечував малий хлопець-барабанщик з 3 класу. Поступово він влився і в наш колектив. Хоча музикантами в майбутньому ніхто з них так і не став, надійність хлопців була перевірена часом.

А от мої однокласники періодично нагадували мені про реалії життя з тонким цинізмом: «Тебе, Андрію, або на сцені приріжуть під час соло, або за кутом приб'ють за занадто завзяті експерименти».

Я настільки звик до цих дружніх попереджень, що почувався дещо розгублено, якщо минав тиждень без подібних загроз — одразу закрадалася підозра, чи все я роблю правильно.

Одночасно я офіційно легалізувався в музичній школі по класу гітари. Викладач спочатку відправив мене на лаву запасних до наступного року, проте я екстерном за три роки опанував п'ятирічну програму.

Наші заняття відбувалися у вкрай специфічному форматі: педагог задавав складні класичні п'єси, я приносив їх додому, але на своїй бойовій побитій гітарі виконати технічні вимоги фізично не міг.

Зате на наступному уроці я мірявся з ним репертуаром дворових пісень, які виконував із почуттям і натхненням. Отак і функціонував наш культурний фронт!

У ті часи моєї юності шпигунські пристрасті кипіли не лише в дипломатичних колах, а й на культурному фронті нашого містечка.

Чесно кажучи, відвідувати світські заходи на кшталт міських концертів у мене ані планів, ані вільних асигнувань не було. Проте радянська філармонія володіла унікальними методами переконання, суворими та невідворотними, немов повістка до армії.

Усім учням надіслали «контрольні білети» на виступ культового ВІА «Краяни» в міському будинку культури. Альтернативи не існувало: довелося придбати перепустку та зануритися у вир високого мистецтва.

Але цей вечір круто змінив усю мою оперативно-творчу біографію. Коли на сцену вийшов ударник ансамблю Валік Приходько і почав вибивати соло на барабанах, я відчув себе завербованим на місці.

Це було не просто виконання — це був ритмічний маніфест, від якого заціпеніла вся зала. Я чітко усвідомив: або я опаную цей інструмент, або моє подальше перебування у світі музики втрачає будь-який зміст.

Почалася вимушена оперативна пауза. Наближався фінал десятирічки, а заодно й завершення мого 5-річного курсу за 3 роки в музичній школі по класу гітари.

Стратегічний план був затверджений одноголосно: рухатися далі виключно професійним шляхом і штурмувати музичне училище.

Ми з мамою вирушили на рекогносцировку до приймальної комісії. І тут нас чекав перший «сюрприз» від місцевої номенклатури: виявилося, що викладають в училищі будь-які інструменти... окрім гітари.

Виникла класична пауза на стику драматургії та абсурду.

— А на ударних можна? — цікавлюся я з холодним розрахунком.
— Можна. Доброго ранку, проведемо на консультацію до нашого штатного маестро.

Маестро виявився людиною благородною і розумною. Він передав мене під опіку свого перспективного агента — третьокурсника училища.

Перший кандидат від моєї кандидатури зразу відхрестився, а от другий узявся за справу з ентузіазмом. Ми уклали негласний союз, і я упродовж пів року конспіративно навідувався до нього на індивідуальні заняття, готуючись до вступу.

І от настала година «Ч» — день іспитів. Я з'являюся в цитаделі музичної науки... з побитою гітарою за плечима.

Мені й на думку не спадало, що на екзамені з ударних інструментів вимагатимуть щось окрім шляхетних струнних!

Члени приймальної комісії дивилися на мене з подивом досвідчених детективів, які спіймали диверсанта на місці злочину:

— Юначе, ви ж вступаєте на клас ударних? От і покажіть майстерність на барабані.

Довелося імпровізувати. Що знав — те й продемонстрував, зберігши обличчя англійського лорда.

Утім, зайвих коментарів займати не буду: операція завершилася тріумфом. У 1980 році я офіційно перейшов на легальне становище студента музичного училища.

Але це вже зовсім інша глава нашої детективної повісті... Тримайтесь, далі ще цікавіше...

Nach den frühen Kindheitsabenteuern stürzte ich mich in den Strudel ganz normaler Jungenstreiche: Ich lief herum, trieb Unfug, brach hie und da die Disziplin — kurz gesagt, führte das gewöhnliche Leben eines jungen Agenten im feindlichen Hinterland des Alltags.

Ein echtes Highlight der Grundschule war unsere Klassenlehrerin. In jenen epischen Zeiten herrschte unter sowjetischen Damen eine unbegreifliche, aber totale Manie für Dauerwellen. Ästhetischen Wert hatte das Ganze kaum, bot aber den strategischen Vorteil, dass man die Haare jahrelang nicht waschen musste.

Als ich eines Tages in der dritten Klasse den Klassenraum betrat, saß am Lehrertisch eine Fremde. Keine Vorstellung, keine Erklärung. Ich saß den ganzen Unterricht ab, studierte in der Pause ihr Profil unter dem Mikroskop meines kindlichen Skeptizismus und konnte beim besten Willen nicht begreifen: Sie oder nicht sie?

Erst später dämmerte es mir: Sie hatte sich tatsächlich diese „Chemie“ auf den Kopf gezimmert! Bis heute verstehe ich nicht, warum man sich so etwas antut, aber aus Sicht einer höheren Philosophie war das auch Kreativität — ein Mensch, der verzweifelt an seiner Persönlichkeit feilte.

In meinem Umfeld gab es zudem einen Charakter, der sich als mein Akkordeon-Freund ausgab. Später stellte sich heraus, dass er überhaupt kein Freund war, sondern lediglich ein Nachbar aus dem Eingang nebenan. Eigentlich war ich ausgeglichen, aber manchmal versagten auch meine Nerven.

Nach einem weiteren diplomatischen Zwischenfall jagte ich diesen Bekannten so überzeugend auf einen Baum, dass er ernsthaft erwog, dort oben den Sonnenaufgang abzuwarten, da er verstanden hatte: Meine Verhandlungsbereitschaft war erschöpft. Solche „Kollegen“ verstanden es jedoch meisterhaft, meinem Lebenssüppchen etwas Pfeffer hinzuzufügen.

Eines Wintertages kam es fast zur Katastrophe. Wir veranstalteten rasante Schlittenfahrten an einem steilen Hang. Plötzlich tauchte direkt vor meinem Schlitten ein kleiner Regelbrecher auf.

Um das Schlimmste zu verhindern, lenkte ich abrupt zur Seite und landete mit voller Wucht im Stamm eines jahrhundertealten Baumes. Die Folge dieses ungeplanten Stopps waren schwere Rückenprobleme und ein zweijähriger, fast liegender Aufenthalt in einem Sanatorium.

Und hier beschloss das Schicksal offenbar, mir ein edles Geschenk zu machen — genau in der Stille der Krankenhausmauern begann meine wahre Romanze mit der Musik.

Alle zwei Wochen kam ein Musiklehrer ins Sanatorium, um uns Gesang beizubringen. Das Fernsehen war damals voll von optimistischen sowjetischen Reportagen über den Bau der BAM und die Romantik von Komsomol-Einsätzen, wo solche Motive stets von Gitarrenklängen begleitet wurden.

Die Musik ging mir sofort ins Blut. Ich erforschte das verfügbare Material: fand einen alten Plattenspieler mit staubigen Schallplatten. Und einmal, während einer „Inspektion“ der Steckdose, verpasste mir der Strom einen solchen Schlag, dass ich meine Jenseitspläne sofort überdachte.

Dennoch half mir die Elektrotherapie, und ich setzte meine musikalische Laufbahn unbeirrt fort.

Als ich bemerkte, dass der Lehrer Gitarre spielte, suchte ich den direkten Kontakt:

— Maestro, könnten Sie mir nicht ein paar Einweisungen geben? Ich muss unbedingt Lieder spielen können.

Er stimmte zu. Allerdings gab es zu Hause kein Instrument, und auf dem provinziellen Markt von Poltawa war etwas Anständiges absolut nicht zu bekommen.

Da schaltete sich die schwere Artillerie ein — mein Onkel aus dem fernen Toljatti schickte eine echte Gitarre! Meine Mutter transportierte die Schmuggelware sicher direkt ins Sanatorium.

Als unser Gesangslehrer das nächste Mal auftauchte, präsentierte ich stolz die Beute. Er gab mir einen fünfminütigen Meisterkurs, gab ein paar strategische Tipps — und nach zwei Wochen begleitete ich mich bereits fließend selbst und trug mein Repertoire öffentlich vor.

Bald gaben meine Solokonzerte in den Krankenzimmern volle anderthalbstündige Shows. Die Operation war ein voller Erfolg.

Nach meiner Rückkehr aus dem Sanatorium — es lief etwa das Jahr 1977, ich kam gerade in die siebte Klasse —, wurde unser Schulumfeld durch neue Gesichter verstärkt. Mit einem der Neulinge, ebenfalls Andrii, verstand ich mich auf Anhieb, und wir wurden unzertrennliche Verbündete; später stieß er zu meiner Schulband.

Eines Tages hatten wir uns für eine geschlossene Probe in der Aula eingeschlossen, wo ich meine Gitarrenkünste vorführte. Mitten in der Improvisation traten Tür und Tor auf, und eine Gruppe von Zehntklässlern marschierte ein:

— Was sind denn hier für Geheimkonzerte? Zeigt euer Repertoire! Morgen zur Generalprobe.
— Zu welcher denn?
— Finden wir schon raus.

So fand ich mich als Siebtklässler plötzlich in der Oberliga wieder. Auf dem einzigen erhaltenen Foto aus dieser Zeit ist unser Hauptquartier um Walerka Mischtschenko abgebildet, der als Direktor der Schülerband fungierte.

Wir begleiteten alle Tanzabende und Kulturveranstaltungen in der Aula. Warum sie eine weitere Gitarre brauchten, wo sie doch genug eigene hatten, bleibt ein Rätsel — aber wertvolle Bühnenerfahrung brachten sie allemal.

Parallel dazu widmete ich mich ernsthaft der Leichtathletik. Im Klimmzüge-Machen an der Stange machte mir niemand etwas vor — 22 Wiederholungen wurden zum absoluten Schulrekord.

Sportler bin ich natürlich nicht geworden, auch wenn die Ambitionen da waren. Notenhefte gab es kaum, Tonbänder waren Luxus, und das einzige Instrument blieb eine lädierte, rissige Gitarre.

Dennoch wurde die Schulband meine Festung. In der achten Klasse gründete ich meine eigene Band mit zwei Gitarristen, die ein Jahr älter waren als ich. Bei Auftritten vergaßen sie ständig die Akkorde und starrten mich an wie eine Minenkarte.

Am Ende der achten Klasse stand eine strategische Entscheidung an. Mein Zeugnis sah gut aus, doch in ukrainischer Sprache thronte eine prinzipielle Drei — deren Geheimnis ich bis heute nicht gelüftet habe.

Meine Mutter fällte ein hartes Urteil:

— Wenn dir das Lernen nicht liegt, gehst du auf die Berufsschule und lernst Schreiner oder Mechaniker.

Die Aussicht auf eine Arbeiterkarriere machte mir Angst, und ich dachte bereits an Flucht. Doch meine Bandkollegen zeigten Solidarität: Sie kamen zu mir nach Hause und bürgten für mich bei meiner Mutter, wie die Band ohne ihren Kopf auskommen solle.

Meine Mutter gab nach, und ich durfte in die neunte Klasse wechseln.

Die Rhythmusgruppe übernahm ein kleiner Drittklässler-Schlagzeuger. Nach und nach wuchs er in unsere Band hinein. Auch wenn keiner von ihnen später Profi-Musiker wurde, war auf die Jungs Verlass.

Meine Klassenklarstellung brachten es dagegen auf den Punkt: „Andrii, dich stechen entweder auf der Bühne während eines Solos ab oder sie schlagen dich hinter der Ecke zusammen für deine Experimente.“

Ich hatte mich so an diese freundlichen Warnungen gewöhnt, dass ich irritiert war, wenn eine Woche ohne solche Androhungen verging — sofort keimte der Verdacht auf, ob ich überhaupt alles richtig machte.

Gleichzeitig legalisierte ich mich offiziell in der Musikschule im Fach Gitarre. Der Lehrer schickte mich anfangs auf die Ersatzbank, doch ich absolvierte das Fünfjahresprogramm im Schnelldurchlauf in drei Jahren.

Unser Unterricht hatte einen sehr speziellen Charakter: Der Lehrer gab schwere klassische Stücke auf, ich nahm sie mit nach Hause, konnte sie auf meiner ramponierten Gitarre aber unmöglich fehlerfrei spielen.

Dafür konterte ich in der nächsten Stunde mit Hof- und Straßenliedern, die ich mit vollem Gefühl vortrug. So funktionierte unsere kulturelle Front!

Ehrlich gesagt hatte ich weder Zeit noch Geld für weltliche Konzerte in der Stadt. Doch die sowjetische Philharmonie kannte überzeugende Methoden, so unvermeidlich wie ein Einberufungsbefehl.

Alle Schüler erhielten Karten für den Auftritt des Kult-Ensembles „Krajany“ im Kulturpalast. Es gab keine Alternative: Man musste hin und sich der Hochkultur hingeben.

Doch dieser Abend veränderte mein musikalisches Leben grundlegend. Als der Schlagzeuger Walik Prychodko die Bühne betrat und ein Solo hinlegte, fühlte ich mich auf der Stelle rekrutiert.

Das war nicht bloß Musik, das war ein rhythmisches Manifest. Mir wurde klar: Entweder meistere ich dieses Instrument, oder meine Existenz in der Musik verliert jeglichen Sinn.

Es folgte eine operative Pause. Das Ende der Schulzeit nahte, ebenso wie mein Expressabschluss in der Musikschule. Der strategische Plan stand fest: professioneller Weg und das Konservatorium.

Wir gingen zur Aufnahmekommission. Doch da wartete eine Überraschung: Gitarre wurde dort schlicht nicht unterrichtet.

Eine klassische Pause zwischen Drama und Absurdität entstand.

— Geht es auch Schlagzeug?
— Na klar. Guten Morgen, wir leiten Sie direkt an unseren Maestro weiter.

Der Maestro erwies sich als kluger Mann und übergab mich an seinen fähigsten Schüler, einen Drittjahresstudenten. Sechs Monate lang bereitete ich mich heimlich vor.

Am Prüfungstag erschien ich in der Zitadelle der Musik... mit meiner ramponierten Gitarre auf dem Rücken.

Mir war nicht eingefallen, dass man bei Schlagzeugprüfungen etwas anderes als Saiteninstrumente erwarten könnte!

Die Prüfer blickten mich an wie erfahrene Detektive einen ertappten Saboteur:

— Junger Mann, Sie bewerben sich für das Fach Schlagzeug? Dann zeigen Sie mal am Drumset, was Sie können.

Ich improvisierte, bewahrte Haltung und bestand. 1980 wurde ich offiziell Student an der Musikfachschule.

Doch das ist bereits ein völlig neues Kapitel unserer Detektivgeschichte... Bleiben Sie dran, es wird noch spannender!

Leaving early childhood intrigues behind, I plunged into standard boyish adventures: running around, causing minor disruptions, and occasionally doing something useful — leading the typical life of a young operative in the hostile territory of everyday routine.

A special highlight of elementary school was our homeroom teacher who guided us from first through third grade. In those epochal times, Soviet ladies shared a total mania for chemical perms. It added nothing to aesthetics, but offered a strategic advantage: you didn't have to wash your hair for years.

I remember coming to class one day in the third grade and finding an unknown woman sitting at the desk. No introduction or explanation. I sat through the whole lesson, approached her closer during recess to study her profile under the microscope of my childhood skepticism, and couldn't figure out if it was her or not.

Only later did it dawn on me: she had built that chemical volcano right on her head! I still don't understand why anyone would torture their appearance like that, but from a higher philosophical standpoint, it was creation — someone working desperately on their personality.

There was also a character masquerading as my accordion-playing friend. Later it turned out he was no friend at all, just a neighbor from the neighboring entrance. My temperament was generally balanced, but sometimes nerves gave way.

Following another diplomatic incident, I chased this fellow up a tree so convincingly that he seriously considered watching the sunrise from up there, realizing negotiations on my part had concluded. Still, such “colleagues” always knew how to spice up my life soup.

One winter day nearly became the climax of my biography. We were racing sleds down a steep slope when suddenly a minor rule-breaker jumped right in front of my vehicle.

To save the situation, I made a sharp side maneuver and landed at full speed directly into the trunk of an old tree. The consequence of this unscheduled stop was serious back trouble and a two-year confinement in a sanatorium, where I spent most of my time lying down.

And right there, fate apparently decided to give me a noble gift — in the silence of hospital walls, my true romance with music began.

Every two weeks, a staff musician visited the sanatorium to teach us singing. Television was full of cheerful Soviet reports about the BAM railway construction and Komsomol romanticism, where such motifs were always accompanied by acoustic guitars.

Music struck a chord immediately. I started exploring available gear: tracked down an old record player with dusty vinyls. And once, during an “inspection” of an electrical outlet, current hit me so hard I instantly reconsidered my afterlife plans.

Yet the electrotherapy went well, and I kept forging my musical path onward.

Noticing the teacher played guitar, I made direct contact:

— Maestro, wouldn't you mind giving me a briefing? I desperately need to perform songs.

He agreed. However, I had no instrument at home, and finding anything decent in the provincial Poltava market was impossible.

That was when heavy artillery entered the fray — my uncle from distant Tolyatti sent a real guitar! My mother carefully delivered the contraband straight to the sanatorium.

When our singing teacher showed up next time, I proudly presented the loot. He gave me a five-minute masterclass, added some strategic pointers — and two weeks later I was comfortably accompanying myself and performing for an audience.

Soon my solo ward concerts drew packed houses lasting an hour and a half. The operation was a success.

Upon my return from the sanatorium around 1977, just as I entered seventh grade, school ranks were reinforced by new faces. With one newcomer, also named Andrii, we quickly found common ground and became inseparable allies; later he would join my school ensemble.

Once we isolated ourselves in the assembly hall for a closed rehearsal where I showed off my guitar skills. In the middle of an improvisation, the door swung open from a kick, and a group of tenth-graders appeared:

— What kind of secret concerts are going on here? Show us your repertoire! Tomorrow at the general rehearsal.
— Which one?
— We'll figure it out on the spot.

Thus, as a seventh-grader, I found myself drafted into the major leagues. The only surviving photograph from those days captures our headquarters led by Valerka Mischenko, who served as director of the school ensemble.

We provided music for all dance nights and cultural events in the hall. Why they needed another guitar when they had plenty of their own remains a mystery, but priceless stage experience was undoubtedly gained.

At the same time, I took up track and field seriously. Pull-ups on the horizontal bar were my domain — 22 reps became an absolute school record.

Naturally I didn't become an athlete, though ambitions existed. Sheet music was scarce, tape recorders were a luxury, and my sole instrument remained a cracked, battered guitar.

Yet the school ensemble became my fortress. In the eighth grade, I formed my own crew with two guitarists a year older than me. During performances, they constantly forgot chords and stared strictly at me like a minefield map.

By the end of eighth grade, strategic choices loomed. My certificate looked decent, except for a stubborn grade three in Ukrainian language — the secret of which I have never revealed.

My mother delivered a strict verdict:

— Since science isn't working out, you're going to vocational school to become a carpenter or mechanic.

The prospect of working-class drudgery terrified me, and I contemplated running away. But my bandmates showed solidarity, coming to my house and begging my mother not to leave the collective without its leader.

Mother softened, and I was allowed to continue into the ninth grade.

Our rhythm section was powered by a young third-grade drummer who gradually integrated into the team. Although none of them became professional musicians later, their reliability was time-tested.

Meanwhile, my classmates periodically reminded me of reality with subtle cynicism: “Andrii, you'll either get stabbed during a solo on stage or whacked around the corner for your reckless experiments.”

I grew so accustomed to these friendly warnings that I felt slightly uneasy if a week passed without such threats — instantly suspecting whether I was doing things right.

At the same time, I officially legalized myself in music school for guitar. The teacher initially benched me for a year, but I fast-tracked the five-year program in three.

Our lessons took a specific format: the teacher assigned complex classical pieces, I took them home, but couldn't physically execute them on my battered battle-scarred guitar.

In return, next lesson I countered with backyard street songs performed with passion and soul. That was how our cultural front operated!

Back in my youth, spy-like passions boiled not just in diplomatic circles, but right on the cultural front of our town.

To be honest, attending high-society city concerts was never on my agenda or budget. However, the Soviet philharmonic possessed unique persuasive methods as inevitable as a draft notice.

All students received compulsory tickets to a concert by the cult VIA "Krajany" at the city culture house. There was no alternative: buy the pass and dive into high art.

That evening completely altered my operational and creative biography. When ensemble drummer Valik Prykhodko stepped on stage and unleashed a drum solo, I felt drafted on the spot.

It wasn't just performance — it was a rhythmic manifesto that stunned the whole hall. I realized clearly: either I master this instrument, or my continuation in music loses all purpose.

An enforced operational pause followed. High school graduation was approaching, alongside my accelerated music school guitar completion.

The strategic plan was unanimously approved: pursue a professional path and storm the music college.

Mom and I went scouting at the admissions committee. That brought our first surprise from local bureaucracy: college instruction was available for any instrument... except guitar.

A classic pause on the intersection of drama and absurdity arose.

— Can I audition on percussion? — I inquired with cool calculation.
— Absolutely. Good morning, let's take you to our staff maestro for a consultation.

The maestro turned out to be noble and smart. He handed me over to his promising agent — a third-year college student.

The first candidate backed off, but the second tackled the job enthusiastically. We forged an unspoken alliance, and for half a year I covertly visited him for individual lessons in preparation.

Then hour "H" arrived — exam day. I appeared in the citadel of musical science... with my battered guitar slung across my back.

It hadn't crossed my mind that a percussion audition might require something other than noble string instruments!

Members of the committee looked at me with the surprise of seasoned detectives catching a saboteur red-handed:

— Young man, you are applying for the percussion department? Go ahead and show your skills on the drum.

I had to improvise. What I knew, I demonstrated while keeping the composure of an English lord.

No extra comments needed: the operation ended in triumph. In 1980, I officially gained legal status as a music college student.

But that is a completely different chapter of our detective story... Hold on, it gets even more interesting...