Театр абсурду і творчі пошуки: роки в училищі ч.3 (1980–1982)
Коли студентське життя нагадує розвідку в тилу академічної гармонії, будь-яка сесія перетворюється на спецоперацію. Вступити на ударні з гітарою за плечима — це лише прелюдія. Далі на нас чекають оркестрові барабанні рулади, армійські будні з барабанними паличками замість статуту, зустрічі з легендарним Валєрою Сировим у льотній частині та перші кроки у великий світ музики.
1980 рік відкрив нову сторінку. Музичне училище зустріло мене суворими заліками з сольфеджіо, академічними гамами та професійними барабанними установками. Але замість того щоб спокійно відточувати ритм, штаб училища чомусь вирішив, що найкращий спосіб поставити руку ударнику — це змусити його тягати тришарове скло на будівництві філармонії та збирати мокрий буряк у колгоспі. Мої пальці, замість вибивати трелі на чотирирядному ксилофоні, перетворилися на два пакувальні гаки. Це був чистий саботаж моєї музичної кар'єри.
Та у конспіративній штаб-квартирі мій дід уже розробляв відповідь радянському дефіциту. Оскільки справжня барабанна установка коштувала як уживаний «Москвич», дід зібрав для мене унікальний безшумний тренажор. Сусіди зітхнули з полегшенням, а я почав розшифровувати та записувати у зошит унікальні барабанні ритми, зняті з бабінних магнітофонів.
Училище виховувало дисципліну через важку фізичну працю, але завдяки саморобному тренажеру вдавалося годинами відпрацьовувати техніку вдома.
Наближалося вісімнадцятиріччя, і військкомат готував відправку за маршрутом Полтава — Сибір. Далеко їхати не хотілося, і випадкова зустріч біля пам'ятника Леніна з колишнім однокурсником подарувала явку: прапорщик Волощук у льотній військовій частині.
Коли я зайшов до музичного класу льотної частини, на мене чекав легендарний Валєра Сиров — геній місцевого андеграунду, який багато випивав, але мав блискучу музичну голову. Оглянувши мене крізь призму легкого похмілля, він здивовано запитав:
— «А чого я тебе не знаю?» (Адже він постійно забігав до училища й знав майже всіх студентів).
І без зайвих розмов кинув у бій: «Так, граємо вальс! Поїхали!».
Ми миттєво зіграли в кількох стилях, після чого він виніс вердикт: «Ти підходиш. Ціна питання — три карбованці на рідкий еквівалент». Позичивши гроші у знайомого колеги, я в обід повернувся й віддав кошти. Валєра задоволено кивнув: «Будеш служити тут».
Успішне вербування у льотній частині та три рублі вирішили долю служби в рідній Полтаві.
Коли нас згодом заштовхали у критий кузов призовної машини серед панікуючих новобранців, я лише спокійно посміхнувся: усе йшло за планом. Нас везли прямо до тієї військової частини, де й розпочалася моя справжня армійська служба.